Росія
1991 рік. Ленінград. Особистий кабінет заступника міського голови. Кореспондент місцевого телеканалу бере інтерв'ю у молодого чиновника із команди Анатолія Собчака. У кадрі — людина з дитячим обличчям у білій сорочці. За його спиною видніються віконні жалюзі, телевізор, настільна лампа, телефон, відкриті папки з паперами. Типова ситуація радянського офісу. Але дечого в ньому не вистачає. Голос журналіста за кадром повідомляє, що ще вчора він бачив у цьому кабінеті бюстик Леніна, а сьогодні він уже кудись подівся. Що ж сталося?
Великий бізнес, здається, той сегмент російської еліти, який втратив найбільше за останній рік. Зі вчорашніх бажаних гостей у Лондоні, Монако чи Ніцці російські олігархи перетворилися на персон нон-грата. Їхні рахунки порожніють, список мільярдерів Forbes скорочується, а підтримка звичного рівня життя більше недоступна. Однак очікуваного багатьма «повстання олігархів» так і не відбулося. Розбираємось, наскільки реалістичними були такі очікування, чому великий бізнес залишається органічною частиною російського політичного режиму без запиту на демократизацію і що змінилося в їхньому становищі всередині системи за останній рік.
«September» зустрівся з математиком і російським лівим політиком Михайлом Лобановим, щоб обговорити присвоєний йому статус іноагента і звільнення з університету, поспілкуватися про способи антивоєнної політичної організації в Росії та за її межами, а також дізнатися про плани Михайла в «довгостроковому політичному відрядженні», в яке він пішов два тижні тому.
Чимала частина росіян, включно з президентом Володимиром Путіним, будучи відкритими противниками ідей соціалізму, тим не менш вважають розпад Радянського Союзу особистою трагедією. Для них це було національним приниженням Росії, низкою великих територіальних втрат. У радянському проекті вони вбачають своєрідне продовження, як висловлюється сам Путін, «тисячолітньої російської державності». Але як так сталося, що революція, яка знищила Російську імперію, «тюрму народів», породила проєкт, певні риси якого викликають почуття ностальгії і реваншизму у вельми реакційних російських шовіністів? Ми публікуємо уривок із книжки історика-марксиста Вадима Роговіна «Сталінський неонеп», у якому він описує перехід від революційної деконструкції імперської спадщини в ранні радянські роки до її часткового відродження в 1930-х роках. Певне, саме ці зміни в радянській державі змусили багатьох вважати її «тією ж Росією під іншою назвою», а після її розпаду підштовхували еліти вже капіталістичної Росії розв'язати війну по «збиранню російських земель».
September зустрівся з Олександром Замятіним, муніципальним депутатом округу Зюзіно і автором книжки «За» демократію: місцева політика проти деполітизації», щоб поговорити про те, навіщо йти на муніципальні вибори за умов війни, про деполітизацію у російському та західному суспільствах і способах її подолання, платформі підтримки незалежних кандидатів «ВыДвижение», створеної разом з Михайлом Лобановим, і про трансформацію російського політичного режиму.
Нещодавній пост про Киргизстан в інстаграмі у популярного російського блогера Іллі Варламова обрушив на нього хвилю звинувачень в імперстві. У цій критиці акцент робився на хамській формі висловлювання блогера, при цьому майже непоміченим залишилося ідеологічне ядро аргументації Варламова — концепція країни-сервісу. Розбираємося, що не так із цією концепцією і чому саме вона породжує подібні безглузді висловлювання.
19 січня 2009 року у центрі Москви неонацистами були вбиті адвокат, правозахисник, лівий активіст Станіслав Маркелов та журналістка «Нової газети» анархістка Анастасія Бабурова. З того часу кожного року як у різних городах Росії, так і в інших країнах щорічно проводяться акції пам'яті Стаса та Насті та інших антифашистів, вбитих ультраправими. September запитав лівих активістів та організаторів акцій 19 січня з Росії, України та Казахстану що значить для них ця дата зараз, в умовах російсько-української війни і путінської диктатури.