Too big to rise: чому російські олігархи втратили так багато, але не повстали

За останній рік 35 росіян вибули зі списку мільярдерів Forbes: їх кількість скоротилась зі 123 до 88, а ті, хто залишився у списку, сильно збідніли. Найбільше втратили власник «Сєвєрсталі» Олексій Мордашов (хоча навіть після втрат у $11 млрд він залишається у п'ятірці найбагатших людей у Росії), засновниця Wildberries Тетяна Бакальчук та Олег Тіньков, який вибув зі списку (зараз його статки — трохи менші за мільярд). Загалом, за даними Bloomberg, з лютого 2022 року російські мільярдери втратили $93 млрд, причому половина цієї суми припала на один день — 24 лютого. Новітня російська історія пам'ятає й драматичніші втрати: наприклад, у рік світової фінансової кризи 2008 року російські мільярдери втратили $250 млрд, а їхня кількість скоротилася більше, ніж удвічі — з 87 у 2008-му році до 32 у 2009-му. І все ж, навряд чи хтось із російського класу супер-багатих колись втрачав гроші настільки швидко.

Після цього санкції змусили багатьох говорити про «кінець епохи олігархів» і що «з олігархами покінчено»:

Тепер це вимираючий вид. Вони не можуть відкривати банківські рахунки ніде у світі. Вони не можуть подорожувати. Вони не можуть вести бізнес. Раніш кожен ювелір, кожен консьєрж розкланювався перед ними, і вони відчували себе найважливішими персонами у світі. Тепер вони токсичні, радіоактивні. Ніхто не хоче мати з ними справу.

Про «розкуркулювання олігархів» і навіть «анонс війни з олігархами» писали й російські лоялісти (1, 2), на думку яких олігархи нарешті втратили підстави своєї могутності, і вперше в пострадянській історії їм доведеться поставити «державні» інтереси вище своїх приватних.

Яхта «Танго», що належить олігарху та депутату Державної думи Андрію Скочу, яку було заарештовано на Балеарських островах у квітні 2022 року. Фото: wikimedia.commons

Водночас, саме від олігархів, які втратили найбільше, у перші місяці після початку війни очікували активних дій аж до організації «палацового перевороту». Як пише Bloomberg, спробою змусити олігархів вплинути на російського президента було вмотивовано санкції проти російських мільярдерів. Самі олігархи (принаймні ті з них, хто не боявся висловлюватися в медіа) намагалися при цьому наголосити, що не мають жодної політичної ваги. Один із російських бізнесменів, який вважає за краще зберегти анонімність, у розмові з Financial Times охарактеризував ситуацію так: «Щоб зробити палацовий переворот і повалити царя, потрібно спочатку опинитися у палаці. Нікого із цих людей там немає».

Це досить популярна думка і поза вузьким колом надбагатих. Так, в інтерв'ю Юрію Дудю розслідувачка та соратниця Олексія Навального Марія Певчих сперечається з коректністю терміну «олігарх» стосовно російських мільярдерів — на її думку, «олігархами» можна назвати лише тих представників бізнесу, які впливають на політику та беруть участь у ній, а російські олігархи віддалені від влади з початку 2000-х. Вона ж ставить у провину Михайлу Фрідману та іншим надбагатим, що вони, будучи «розумними та освіченими» та «розуміючими все», виявилися недостатньо рішучими, щоб підтримати опозицію, наприклад, у ході протестів 2011-2012 років. У цьому випадку зазвичай за даність приймається твердження, що інтереси великого бізнесу і політичної еліти, що править у Росії, докорінно розходяться — просто перші знаходяться під сильним тиском репресивного апарату і не можуть нічого з цим зробити. Частково інтереси бізнес-еліти й насправді не збігаються з геополітичними амбіціями російського керівництва. Але чи тільки в страху перед силовиками варто шукати причини, чому бізнес не подав голос після 24-го лютого?

Спробуємо розібратися, чи справді наближається «кінець епохи олігархів», а російські мільярдери не мають жодних можливостей впливати на владу.

Найвигідніша угода російських олігархів

Рік тому, 24-го лютого першою публічною зустріччю Володимира Путіна після оголошення про початок бойових дій стала «зустріч з представниками російських ділових кіл», на якій російський президент звернувся до бізнесменів «з закликом поставитися з розумінням до того, що відбувається, і солідарно працювати з Урядом у пошуках тих інструментів , які б підтримували виробництво, економіку, робочі місця, але виходили з тих реалій, що складаються» і пообіцяв «забезпечити більшу свободу підприємницької діяльності», у традиційній для нього неоліберальній логіці назвавши це головним завданням Уряду у відносинах із бізнесом на сьогодні. Зустріч була запланована заздалегідь, на ній не було сказано чогось принципово нового, але вже було зрозуміло, що 24 лютого відбулася ключова для російських олігархів подія. І все ж олігархи були розгублені: як пише Financial Times, один з олігархів буквально виловив Лаврова, що залишав зал, щоб вимагати хоч якихось пояснень.

Символічно, що зустріч проходила у Катерининській залі Кремля — де за 22 роки до того новий президент Росії Володимир Путін зібрав олігархів, щоб пообіцяти їм, що перегляду підсумків приватизації не буде — за «рівновіддаленість» від політики (з учасників тієї зустрічі 24 лютого в залі сидів тільки Петро Авен). Озвучений президентом за півроку до цього на зустрічі з довіреними особами принцип «жоден клан, жоден олігарх не повинні бути наближені до регіональної та федеральної влади, вони мають бути рівновіддалені від влади» тепер став правилом. Ретроспективно ця зустріч сприймалася як «пропозиція, від якої не можна відмовитися», і перша ланка в ланцюзі «повернення держави». Так, ліберальний економіст Андрій Мовчан вважає, що після 2000 року починається новий «переділ власності» (про це ж у липні 2003-го напише Борис Березовський). Першим актом «рівновидалення» олігархів від влади вважає арешт Гусинського влітку 2000 року Сергій Гурієв. Така версія подій видається переконливою — арешт великого та політично активного олігарха та продаж його головного активу, ЗАТ «Медіа-мост» «Газпрому» (так званий протокол № 6, який Гусинський, ймовірно, підписав в обмін на закриття справи), відбулися незадовго до зустрічі президента із великим бізнесом, а покинув Росію Гусинський буквально за два дні до неї. Про тривожну атмосферу, яка панувала на початку зустрічі, згадує журналіст Євген Кисельов, проте обговорюється, що «під кінець усі побоювання розвіялися». Він також вважає, що «страху – мовляв сьогодні Гусинський, а завтра я – ні в кого не було». Через 9 років після цієї зустрічі один із бізнесменів так коментував реакцію олігархів на тиск на Березовського та Гусинського: «особливого тиску з боку влади бізнес у 2000 р. не відчув. Усього дві жертви, та й ті – одержимі політикою Березовський й Гусинський».

Зустріч з керівниками найбільших компаній та комерційних банків Росії, липень 2000. Володимир Путін з головою правління ВАТ «Газпром» Ремом Вяхірєвим (у центрі), президентом «ЛУКОЙЛу» Вагітом Алекперовим (ліворуч) та президентом компанії «Інтеррос» Володимиром Потаніним. Фото: wikimedia.commons

Інші олігархи не мали причин бути незадоволеними новими правилами гри. Як пише російський дослідник Ілля Матвєєв, після кризи 1998-го року великий бізнес виявив, що «посткризове відновлення доходів неможливе без інвестицій у реальний сектор, що у свою чергу вимагає стабільних правил гри, які може забезпечити лише держава, що функціонує». Він виділяє два типи влади великого бізнесу — інструментальний (тобто можливість лобіювати свої інтереси індивідуально в коридорах влади, як це робили олігархи у 90-ті) та структурний (коли політики проводять політику на користь великого бізнесу загалом, розуміючи його визначальну роль для стабільного економічного зростання). І якщо нові умови після 98 року знизили запит на інструментальну владу, то запит на структурну, навпаки, зростав.

На це накладалися страхи олігархічного класу перед ідеєю перегляду результатів приватизації. "Сподівання народу за 86 років не змінилися - "відібрати і поділити" пропонує 77% громадян Росії" - писав Борис Березовський для "Ъ". Це пояснює, чому після зустрічі з Путіним 28 липня 2000 року «через дві з половиною години великий бізнес вийшов із Кремля натхненний» — для самих олігархів це було початком епохи стабілізації та можливості спокійно перетворювати привласнені багатства на ще більші багатства. Історичні значення «Пакту 28 липня» влучно сформулював її учасник Борис Нємцов: «Поставлено крапку в десятирічній історії первісного накопичення капіталу. Революційний період закінчився».

І все ж набагато частіше поворотною точкою у відносинах держави та великого бізнесу називають «Справу ЮКОСу». Так, на думку Катерини Шульман, саме ці події «стали певним переломом, після якого стало ясно, що ліберально-реформаторська повістка стикається із суттєвими обмеженнями, суттєвими коригуваннями. З боку кого? З боку нової могутньої групи інтересів – тих, кого пізніше почали називати силовиками». Справді, як пише Ілля Матвєєв, «справа «Юкоса» ознаменувала нове зрушення у російській політичній економії» у бік дирижистської моделі (наприклад, різко зросла участь держави в енергетичному секторі, виникли держкорпорації). Незважаючи на це, "великий капітал залишався ключовим джерелом інвестицій, які не могли бути повністю заміщені прямим втручанням держави в економіку". Все це, на думку Матвєєва, забезпечувало збереження структурної влади великого бізнесу навіть після 2003 року.

Саме тому «справа ЮКОСу» не зустріла консолідованої відповіді олігархів. Банкір Олег В'югін згадував: «Коли, скажімо, була справа ЮКОСу, то загалом усе це підтримували спочатку. Тобто казали: “Ну так, створили мало не фракцію у Держдумі, яка лобіює приватні інтереси, а не державні, намагається впливати на рішення уряду. Це треба припинити, це добрий урок». Політолог Деніел Трейсман також зазначає, що з 2005 року лише деякі російські мільярдери втратили статки через тиск держави — переважно зі списку мільярдерів вибували з ринкових причин.

У наступні роки динаміка взаємовідносин російської влади та олігархів суттєво не змінювалася, незважаючи навіть на міжнародні санкції у 2014-му та 2018-му роках. Як зазначає дослідниця Елізабет Шімпфессль, «ні в кого у світі наприкінці 2010-х років справи не йшли успішніше, ніж у першої десятки російських мільярдерів. Їхнє багатство збільшилось на 11%, тоді як у їхніх побратимів у США — лише на 7,5%».

Чи потрібна демократія великому бізнесу?

Незважаючи на те, що олігархи об'єктивно були анітрохи не меншою мірою бенефіціарами російського політичного режиму, ніж, наприклад, силовики (а останні 15 років це часто були пересічні множини), саме їм зазвичай приписують зацікавленість у зміні політичного режиму, а то й зовсім пов'язують надії на демократизацію. Джерело такої переконаності, як зазначає Олександр Замятін, «ліберально-ринкова догматика, яка свідчить, що свобода безмежного збагачення – це і є головна свобода».

Насправді, великий бізнес має серйозні підстави в ряді випадків віддати перевагу диктатурі. Демократизація пов'язана для найбагатших із великою кількістю ризиків: від громадського запиту на підвищення податків та підвищення соціальних витрат (як це було у Бразилії, Аргентині та Мексиці) до перегляду підсумків приватизації (як це було в Україні). Саме недовіра до демократії змушує великих власників обирати, як пише російський дослідник Вадим Волков, альтернативу у вигляді взаємних особистих зобов'язань, також відому як «кронізм». Він називає таку систему вертикальною політичною інтеграцією, яка передбачає взаємозалежність влади та бізнесу. У зв'язку з цим не дивно, чому навіть у 2013 році єдиний учасник обох зустрічей у Катерининській залі Петро Авен відкрито захоплювався Піночетом (хоча й казав, що розчарувався в ідеї авторитарної модернізації для Росії).

Важливо відзначити, що проблема не в олігархічному класі напівпериферійних країн на кшталт Росії, а в неолібералізації взагалі, у ліберальних демократіях також. Як слушно зазначає дослідник Джеремі Морріс, останніми роками вчені все частіше пов'язують авторитаризм і неолібералізм з властивими йому техніками дисциплінування: від камер стеження до почуття індивідуальної провини за екологічну катастрофу. Крім того, російські олігархи не єдині, хто став екстремально багатим за останні десятиліття. Віра в інститути старих ліберальних демократій не вберегла їх від впливу великого капіталу на політичний процес, який у цьому випадку виражається у витратах на виборчі кампанії та тиску на законодавців. Мабуть одним із найяскравіших прикладів такого впливу можна вважати лобістську діяльність фармацевтичних компаній у США, результатом якої стала «епідемія опіатів», жертвами якої стали вже сотні тисяч людей (роль лобістів в епідемії чудово розкривається в документальному фільмі від HBO «The Crime of the Century»).

Як зазначає Ілля Матвєєв, «інтереси великих власників нерідко вступають у конфлікт із інтересами інших представників еліти, наприклад, керівників державних компаній. Однак пов'язані з цим витрати можуть виявитися нижчими, ніж витрати в умовах інституціоналізованого демократичного представництва». Ситуації, в яких потенційні витрати від інших альтернатив стають вищими за витрати демократизації, виникають не часто. Багатьом здавалося, що така ситуація склалася після 24 лютого.

Олігархи — вимираючий клас?

Дійсно, існувало кілька об'єктивних причин очікувати на невдоволення, насамперед, великого бізнесу. Як зазначає Тетяна Станова, саме ця група російської еліти (усього вона виділяє п'ять таких груп) «найменше зацікавлена в конфронтації із Заходом, нових санкціях та чергових витках протистояння… саме путінські держолігархи мимоволі опиняються в ролі системних лібералів, які найбільше побоюються консервативного ізоляціоністського тренду розвитку країни». Це пов'язано з інтернаціоналізацією російської еліти, що відбувалася всі попередні десятиліття, про яку докладно пишуть дослідники Паппе і Галухіна. Інтернаціоналізація мала на увазі два процеси: поява у російських компаній та підприємств стратегічних іноземних інвесторів та придбання російськими компаніями виробничих активів в інших країнах.

Окрім цього, великі бізнесмени, на відміну від представників інших сегментів російської еліти, куди сильніше зацікавлені у міжнародній легітимації — це можна побачити навіть за кількістю нерухомості російських олігархів у Лондоні, про яку розповідає Марія Певчих в інтерв'ю Юрію Дудю. Надбагаті часто живуть на Заході, відправляють своїх дітей навчатися в школи, а «бути своїм» для глобальної еліти — важливий мотив для багатьох надбагатих, який простежується в інтерв'ю з багатьма співрозмовниками Елізабет Шипфессль у своїй книзі «Шалено багаті росіяни». Не дивно, що багато з них були роздратовані коли їх статус, що так довго будовувався на Заході, перетворився на ніщо, а вони стали токсичними фігурами.

Це парадоксально ще більше зближує їх з Кремлем. Шимпфессль зазначає, що «зараз, коли деякі з них потрапили під санкції Заходу і стали там персонами нон-грата, вони як ніколи сильно залежать від російської влади та побудованої всередині країни правової системи». Про це ж у коментарі для статті «What the Russian oligarchs did next» для The Telegraph каже бізнесмен Дмитро Цвєтков, який давно живе в Лондоні: «Санкції лише скріплюють цих осіб із російською державою, наближаючи їх до Путіна, а не віддаляючи від нього. Це єдине місце, де вони зараз у безпеці. Вони заплатили стільки грошей, щоб їх не чіпали; але ви ці гроші забрали, і тепер вони залежать від Путіна, він їхня безпека. А санкції зробили їх ще ближчими, ще залежнішими. Але вони не мають жодного впливу. Санкції завдали більших збитків Заходу».

Це розуміє і Володимир Путін, який закликає олігархів інвестувати в Росії, оскільки «вдома надійніше» та іронізує над тими з них, хто вважав за краще зберігати своє багатство у закордонних юрисдикціях, які стали мішенню для атаки західних урядів.

Алішер Усманов, основний акціонер USM Holdings, отримує від Путіна орден «За заслуги перед Батьківщиною» ІІІ ступеня, 2018 рік. Фото: wikimedia.commons

На цьому тлі актуалізується ще одна, поки що неявна проблема — передачі багатства новому поколінню. За оцінками Forbes, 52 представники другого покоління олігархів найближчим часом можуть успадкувати $268 млрд. На думку Шимпфесль, це один із наймасштабніших процесів передачі власності в людській історії. Не дивно, що, крім іншого Володимир Путін звертався на ПМЕФ до батьківських почуттів олігархів: «Для спадкоємців капіталу ще невідомо що важливіше — гроші, майно або ж добре ім'я, що дісталися їм, і заслуги їхніх предків перед країною. Цього вже точно ніхто не розтринькає, ніхто не проп'є».

Про легітимацію багатства, яке вони передадуть спадкоємцям, на старості літ замислюються і самі олігархи. Так, Володимир Потанін (у нього 7 спадкоємців, частка кожного має становити $4,05 млрд) висунув ідею «народного капіталізму», коли працівники його підприємств, як планується, мають стати співінвесторами підприємства. Сам Потанін бачить у цьому «відновлення історичної справедливості», маючи на увазі підсумки приватизації. Так чи інакше, за останній рік російські надбагаті стали ще більш прив'язані до Володимира Путіна, причому не можна сказати, що санкції проти них виявилися особливо ефективними. Як показує нещодавнє розслідування WSJ про Сергія Чемезова і Алішера Усманова, навіть через багато місяців після початку бойових дій, олігархи ефективно обходять санкційні обмеження.

Можливо, у довгостроковій перспективі, економічна рецесія вдарить і по їхньому багатству — і тоді витрати на збереження статус-кво стануть надто високими, щоб утримуватися від пошуку альтернативи. Однак, як показує досвід протестної мобілізації у другій половині 10-х (пов'язаний, насамперед, з діяльністю Олексія Навального та його соратників), розширення масової участі у політиці та демократизація майже напевно будуть пов'язані з вимогами справедливого перерозподілу багатства та розширення соціальних програм. Для олігархів такий розвиток подій навряд чи стане бажанішим, ніж збереження багатства, хай і під санкціями, і передача його нащадкам. Як героям фільму «Don't look up», надбагатим, схоже, куди легше змиритися з ймовірністю глобальної катастрофи (наприклад, у вигляді Третьої світової), ніж побачити у президентському кріслі когось, хто виступає за скорочення соціальної нерівності та справедливий розподіл, які, як їм зрозуміло вже зараз, будуть здійснюватися за їх рахунок.

Переклад: Поліна Полюшко