Як концепція держави-сервісу блокує демократію і розвиває імперськість

У своєму пості Варламов обурюється, що до нього ставляться як до гостя: рекомендують поводитися скромніше і не давати непрошених порад. Він наполягає, що має право вимагати, щоб на його думку зважали, оскільки він не гість, а клієнт: «До людей, які приїжджають у вашу країну, треба ставитися не як до гостей, а як до клієнтів. Вони, зрештою, приїжджають витрачати гроші та користуватися вашими послугами. А клієнт завжди правий». Цей головний аргумент Варламова будується на концептуалізації країни як сервісу (далі в пості він використовує метафору країни як ресторану), що є логічним продовженням просунутої ним багато років концепції міста-сервісу і держави-сервісу.

При цьому погляд на державу (або місто) як на сервіс, який існує для надання послуг платникам податків, чомусь не здається більшості з нас настільки ж одіозним, як киргизькі ескапади Варламова. Навпаки, концепція держави-сервісу давно стала частиною ліберального здорового глузду, єдиною альтернативою якої вважають авторитарну державу-табір, у якій чиновники диктують людям, як жити. Навіть серед критиків поста Варламова багато хто вважає, що він неправий за формою, але не за змістом, і поділяють концепцію держави (міста, країни)-сервісу.

Однак при уважному знайомстві з цією ринковою філософією політики можна побачити, що вона приховує в собі антидемократичні настанови і, як наслідок, народжує подібне імперське хамство.

Економізація політики та демократія

Місто-сервіс, держава-сервіс і країна-сервіс — елементи єдиної ринкової концепції політики. Її суть полягає в тому, що всі люди — це економічні агенти, усілякі відносини між людьми найкраще описуються як товарно-грошові відносини, а будь-яке соціальне явище визначається зіткненням попиту та пропозиції.

У такому разі будь-яка держава — це насправді підприємство, що має надавати спеціальні послуги «населенню» (ходовий термін у прихильників цієї концепції), а платники податків, своєю чергою, можуть вимагати належної якості надання цих послуг. До таких послуг зараховуються всі стандартні функції держави: безпека, створення та утримання масштабної інфраструктури (ЖКГ, енергетика, транспорт, відходи), регулювання тощо. Політика в цій концепції редукується до відносин покупців (громадян) і продавців (різних держав або державних установ) на своєрідному олігопольному ринку державних послуг.

Як тоді розуміти демократію? Рівно так, як її визначав економіст Йозеф Шумпетер: «це така інституціональна система для прийняття політичних рішень, у якій окремі індивіди здобувають право ухвалювати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців» (Шумпетер Й. А. Капіталізм, соціалізм і демократія. К.: Основи, 1995. С. 334, український переклад відредаговано відповідно до оригіналу). Ключове слово тут — конкуренція: політики конкурують за голоси виборців, а виборці «купують політиків». Концептуалізація демократії як методу і форми конкуренції еліт за владу виявилася вкрай продуктивною для емпіричних досліджень і водночас ідеологічно зручною для самих правлячих еліт. Вона справила сильний вплив на розвиток політичної науки в 1950-1960-х роках і лягла в основу різного штибу «емпіричних» або «мінімалістських» теорій демократії (Див. напр.: Dahl R.A. A Preface to Democratic Theory. Chicago: University of Chicago Press, 1956; Downs A. An Economic Theory of Democracy. New York: Harper & Row, 1957; Lipset S.M. Political Man: The Social Bases of Politics. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1960). Завдяки цьому ми сьогодні думаємо про демократію переважно в рамках електоральної конкуренції.

Отже, ми бачимо як ринкова концепція політики спричинила деполітизуючу ревізію демократії. Фактично Шумпетер прямо запропонував відмовитися від ілюзій про правління народу і визнати, що влада насправді перебуває в руках еліт, і з цим уже нічого не поробиш. Найкраще, на що ми можемо розраховувати, це конкуренція еліт між собою, яка триматиме їх у тонусі та змусить підвищувати якість правління так само, як вільна конкуренція виробників на ринку працює на підвищення якості товарів і загальний економічний прогрес. Роль виборців — дуже зайнятих в індустріальному суспільстві людей — зводиться до того, щоб зрідка голосувати за політиків-конкурентів з еліт. Постійна демократична участь громадян тут не є цінністю, а надії на розвиток суспільних відносин і політичної свідомості через самоврядування вважаються дурницями.

Чому держава-сервіс несумісна із самоврядуванням

Спустимося від цих узагальнених міркувань до конкретного прикладу з депутатської практики автора. Уявіть типову міську активістку, яка вимагає від місцевої влади та керуючої компанії змін у плані благоустрою свого подвір'я, але стикається з тим, що деякі сусіди мають інший погляд на їхнє спільне подвір'я і виступають проти її вимог. Типовим прикладом є суперечка між прихильниками розширення паркувальних місць і прихильниками «двору без машин» та озеленення. Кожна сторона вважає, що має право на якісну послугу з утримання двору, і посилається на свій статус платника податків, вимагаючи від комунальників прийняти саме її точку зору. Як і Варламов, кожна зі сторін вважає, що саме на її боці добрий смак і правильне, компетентне рішення.

Зрештою, якщо мешканці будинку не переходять від концепції подвір'я-товару і міста-сервісу до розуміння подвір'я як спільного блага, а міста як місця для колективного самоврядування, то виграють чиновники, які ухвалюють вигідне для себе рішення, ігноруючи місцевих мешканців, бо ті не можуть домовитися і виявляються політично неспроможними. Наполягаючи на тому, що держава — це лише сервіс, ми ставимо самі себе в глухий кут, бо в сусідів можуть виявитися відмінні від наших уявлення про прекрасне й розумне, і домовитися одне з одним виявляється набагато складніше, ніж вибрати ковбасу в супермаркеті.

На цьому прикладі можна помітити суттєву різницю між приватним споживанням товарів і послуг та управлінням спільними благами. Благоустрій подвір'я багатоквартирного будинку відрізняється від ремонту і перестановки меблів у вашій власній квартирі тим, що управління подвір'ям вимагає врахування думок і уподобань усіх, хто — так само, як і ви, — вважає себе його співвласником. Якщо ви не можете домовитися із сусідами, в яких пропорціях розподілити ваш двір між паркуванням та озелененням, то жоден сервіс за жодні гроші не розв'яже цю проблему демократично. Тому претензії до неякісного сервісу «за мої податки» не просто втрачають актуальність, а ведуть до втрати вами своєї частки загального блага.

Іншими словами, політика відрізняється від ринкових відносин тим, що вона має справу з простором спільних речей, а не приватних відносин між покупцем і продавцем, і тому має на увазі згоду між «покупцями» в тому, що вони хочуть «купувати». Це порушує логіку міста-сервісу, тому що сама бажана «якість послуг» стає предметом суперечок між людьми, які вже неможливо трактувати як неякісно надані послуги. Ці суперечки можуть вирішитися або демократично, коли знайдено спільну волю (компроміс або консенсус), або антидемократично, коли загальне благо відчужується в одних людей на користь інших.

Здається, що в цьому місці можна успішно розвинути економічну метафору в бік спільного володіння, зберігши ринкову концепцію політики. Однак на практиці поширення приватного споживчого досвіду на простір колективних рішень в управлінні спільним благом веде лише до деполітизації та приватизації спільного блага. Якщо сусідам не вдається вийти за межі споживчої парадигми і почати демократичний процес, то вони вважають за краще відмовитися від участі і делегувати це завдання комусь іншому, мінімізуючи свої витрати. У результаті управління спільним благом опиняється в руках вузької групи осіб, а саме благо поступово втрачає для мешканців статус спільного (сумісного) і стає чужим.

Таким чином, концепція міста або держави як сервісу не сприяє оздоровленню стосунків громадян із владою, як того очікує ліберальний здоровий глузд, а навпаки, деполітизує людей, чим робить їх беззахисними перед приватними інтересами чиновників і олігархів. Її головна вада в тому, що вона не вимагає від нас участі у спільному пошуку й ухваленні рішень, у ній досить просто оцінити якість роботи держави голосом на виборах або натисканням кнопки в центрі держпослуг, що заохочує ухилятися від участі в суспільному житті та підживлює ілюзію про те, що інтереси громадян не потребують узгодження.

Не дивно, що наші еліти так енергійно просувають концепцію державних послуг. Підміна колективного самоврядування індивідуальним споживанням позбавляє нас можливості домовитися про спільні дії, що поглиблює нашу політичну безпорадність і збільшує дистанцію між елітами та суспільством. Тому в нашій державі є багато сервісів, але немає буквально жодних майданчиків для спільного управління спільним благом. Держава хоче працювати з нами в індивідуальному порядку, як із клієнтами, при цьому для кожного з нас стосунки з нею мають бути приватною справою, яка не може бути предметом обговорення з іншими.

Від країни-сервісу до імперськості

Нарешті, подивимося, як розширення концепції держави-сервісу до країни-сервісу призводить до безапеляційних вимог з імперським душком, подібних до тих, що зробив Варламов. Це найкоротший логічний перехід у цій історії, який чомусь залишився непоміченим і незрозумілим у публічних суперечках.

У концепції країни-сервісу ринкова логіка поширюється з відносин між громадянином і державою на відносини між усіма громадянами і туристами, які приїжджають у країну. Якщо країна це сервіс, то споживач її послуг може вимагати від неї всього, що дають змогу йому кошти, тому що «клієнт завжди правий». На думку Варламова, жителі Киргизстану, які відмовляються враховувати його критику, роблять помилку, тому що втрачають його гроші, які він міг би залишити в їхній економіці. У його картині світу заробляння грошей є головним керівним принципом будь-якої діяльності людей і спільнот.

Таким чином, приватні вподобання Варламова стають у його очах імперативом для цілої країни так само, як у прикладі з подвір'ям приватні вподобання активістки стають прямим керівництвом до дії для місцевої влади, оскільки вона платить їм податки. Варламов, як і наша активістка, не вважає, що інші люди мають моральне право ставити під сумнів його вподобання, тому що у нього є гроші: я ж плачу, в чому проблема?

Особливо відверто цю логіку розвинув трохи раніше соратник Варламова Максим Кац у своїх роликах про країни, що приймають великі потоки іммігрантів із Росії. Він стверджує, що приплив «освічених і багатих» людей з Росії в ці країни неминуче зробить їхнє життя кращим, оскільки призведе до сильного зростання економіки. Він застерігає, що навіть якщо в короткостроковій перспективі це загрожує незручностями і злетом цін (наприклад, на оренду житла), то надалі це окупиться позитивними економічними ефектами.

Якщо послідовно продовжувати це міркування, то дуже швидко можна дійти до того, що будь-яка країна має бути орієнтована на приватні інвестиції багатих людей, які прибувають із найбагатших країн у цьому регіоні або взагалі у світі. Далі, кожен, хто всередині країни противиться цьому, робить помилку і тим самим шкодить своїй країні. Звідки випливає, що багаті люди з багатих країн мають повне право (і навіть у певному сенсі обов'язок) визначати, чому надається перевага у вашій країні і хто у вашому суспільстві цьому заважає.

Демократична альтернатива полягає не в тому, щоб повернутися до табірної держави-начальника, зрозуміло. А в тому, щоб подивитися на спільні блага, як на предмет для колективного самоврядування. У випадку країн це означає, що вони мають належати своїм народам, які самі можуть визначати, коли торгуватися з туристами, а коли відкидати їхні претензії.

Якби мрія Варламова здійснилася, і замість самоврядного народу він зіткнувся б з атомізованими підприємцями, то він справді виявився б не гостем, а споживачем послуг. Теоретично будь-яка країна може деградувати до набору приватних сервісів, якщо народи не будуть цьому чинити опір. Але для цього потрібно поміняти концепцію політики з приватно-споживацької на демократичну.