19 січня — боротьба за памʼять, боротьба за майбутнє

Париж — Санкт-Петербург — Київ — Тбiлiсi — Берлiн — Алмати

ПАРИЖ

Лев Пономарьов

правозахисник, один з засновників один «Меморіалу», протягом багатьох років заявник та співорганізатор акції 19 січня. У 2023 році прийняв участь в організації акції у Парижі.

S: Лев Олександрович, ви були одним з засновників акції 19 січня, вірно? Як ви до складу Комітету 19 січня та стали заявником акції?

ЛП: Так, це вірно. Я подавав заявку на першу акції у січні 2010 року, 13 років тому. За ці роки акції проводилась у різних форматах, але завжди ії згоджували, зазвичай з плакатами. Памʼятаю одного разу нам заборонили проведення, і ми з Людмилою Олексіївою (1927-2018, правозахисниця, голова Московської Гельсінської групи, - прим.ред.) просто пройшли по бульвару взявшись за руки.

Як я ста заявником? Справа у тому, що, по-перше, Станіслав Маркелов був для мене дуже близькою людиною, він сидів у моєму офісі, працював по моїм справам адвокатом. І мені дуже близька була його діяльність, тому що він надавав юридичну підтримку сімʼям загиблих антифашистів. Цілком можливо, що він був єдиним адвокатом, хто цім займався. І у Чечні він теж захищав інтереси громадян. Найяскравіша його справа — справа проти [Юрія] Буданова, котрий викрав, зґвалтував та вбив 18-річну Ельзу Кунгаєву. І Станіслав, котрий був одним з адвокатів сімʼї дівчини, досяг успіху. Буданов сів. У 2009 році Буданов вийшов на волю по умовно-достроковому звільненню, і Станіслав знову підключився до справи, але його вбили. Коли це відбулося було два варіанти — або це зробили неонацисти, або, умовно кажучи, «друзі» Буданова. Тобто Стас увесь час був на грані, він був не звичайним адвокатом, він навіть був не звичайним правозахисним адвокатом. По-друге, я став заявником, тому що у мене великі регалії як у правозахисника: я був членом експертної ради Московської Гельсінської групи до мого від'їзду з Росії, у мене були друзі у Раді з прав людини при президенті, а акції у Москві я проводив з початку 90-х років. Втретє, друзі Стаса — я маю на увазі антифашистів — були моїми друзями, вони у мене регулярно збиралися у підвалі, я їх усіх знав. Тому доволі зрозуміло, що я був заявником. Мені просто швидше затвердили заявку.

S: Як змінювалась акція за минулі 13 років?

ЛП: Було по-різному. Дозвіл то давали, то не давали, але люди все одно виходили, навіть на заборонену акцію — і нас не чіпали. А ось кількість людей, як це не дивно, завжди була більш-менш одною, приблизно 1000-2000. Для 2011-2012 років, коли ми проводили масові акції протесту, це, звичайно, було мало, але у наступні роки акція 19 січня була достатньо помітна, незважаючи на «камерність». Це була у першу чергу антифашистська акція і ми свідомо не кликали на неї багато людей. На моїх очах змінювались покоління антифашистів, але кількість була приблизно однаковою. Постає питання як же ми у минулому році проводили акцію? Адже режим, здавалося б, був дуже жорстким. Я якось зробив так, щоб нам дозволили без плакатів йти по центральній частині бульвару. Мабуть мерія Москви та поліція звикли до щорічної ходи та не бажали звʼязуватися. З іншого боку, можливо, вони дійсно боялися, що якщо молодь вийде на неузгоджену акцію, можуть вийти безлад. Молодь усе одно йшли та скандували гасла, а менти забирали тих, хто усе одно прийшли з плакатами, але швидко відпускали, здається навіть без штрафів. Акція зазвичай закінчувалась кожного року покладанням квітів на місці вбивства Станіслава та Анастасії. У проведенні акції нам активно допомагала «Нова газета», де Настя працювала позаштатною журналісткою.

S: У Комітеті 19 січня були не тільки антифашисті та правозахисники, але й представники ліберальної опозиції. Як вам здається, чому трагічна загибель Стасу та Насті обʼєднала настільки різних людей?

ЛП: Мені здається, що це органічно. Стас, до речі, був теоретиком лівого руху, але ця сторона його діяльності мені менш відома. Від був дуже популярний у цьому оточенні. І одночасно до нас приходили ліберали на цю акцію, котрих я запрошував через спільність правозахисників. Приходили та дивувалися, що так багато людей — особливо у другій половині 2010-х, коли масштабні акції стали рідкістю.

S: У 2023 році у рідних містах Європи акцію 19 січня, котра також стає акцією солідарності з російськими політвʼязнями, будуть проводити російські емігранти, котрі були вимушені виїхати із країни через свої антивоєнні погляди. Як вам здається, чи може ця акція стати свого роду платформою солідарності? Чи ви в цьому році організуєте чи приймаєте участь?

ЛП: Я буду созаявником акції 19 числа у Парижі. Зо до солідарності... Я, наприклад, зараз з емігрантською організацією Russie-Libertés співпрацюю, мене там вибрали до керівництва, але я бачу, що в них немає розуміння що таке антифашисті, анархісти. Вони більш згадують протести жовтих жилетів, де спочатку все було мирно, а потім почались заворушення. У їх уяві, ці заворушення починають крайні ліві та анархісти, бо у них же якщо акція пройшла без порушень, без биття вікон, то це і не акція зовсім. І це у них ніяких симпатій не викликає. Тому обʼєднати широке коло ця акція навряд зможе. Крім того потрібно знати хто такий Станіслав Маркелов, а загальноросійської відомості у нього не було. Я готовий обʼєднуватися і навколо Маркелова, і навколо Бориса Німцова, і навколо Олексія Навального, котрий зараз сидить в тюрмі і сидить героїчно. Присвячена йому акція також буде проходити у найближчий час, і туди прийдуть скоріш за все багато людей. Але обʼєднуватися у декількох містах також корисно: ліві навколо пам'яті Маркелова, навколо акції Навального — ліберали. В цілому будь-яке обʼєднання корисно.

S: Який сенс ви вкладаєте у лозунг «памʼятати — позначає боротися»? І чи згадуєте як він став знаковим для акції 19 січня?

ЛП: На жаль, не памʼятаю, але навколо акції традиційно організувалося багато творчих людей. Ліві мені цим подобаються, у них багато творчості, більше, ніж у ліберальному оточенні. Я маю сказати, що переживаю за них всіх, тому що вважав ще в 1990-ті та 2000-ні роки, що у соціал-демократів в Росії надзвичайний потенціал, але об'єднувальної фігури тоді не знайшлося. Країні потрібно піти вліво на фоні сформованого олігархічного капіталізму, а значить, потрібна сильна ліва політична організація.

Кирило Медведєв

російський поет, публіцист, музикант та активіст, прихильник Комітету 19 січня. У 2023 році приймає участь у акції у Парижі

S: Ти приймав участь у організації акцій 19 січня з самої першої акції 2010 року? Як змінювалась акція за ті 12 років, коли вона проводилась у Росії?

КМ: Комітет 19 січня, котрий займався організацією, з'явився наприкінці 2009 року, коли вирішили зробити акцію щорічною. Спочатку було вирішено, що Комітет діє анонімно, всі, хто представляє його зовні, називаються прихильниками. Самою завзятою була акція 2010 року, котра закінчилася сутичкою з поліцією, після того, як поліція несподівано намагалась зірвати два запланованих виступу прихильників Комітету. З роками варіювалась чисельність, деякі політики розчарувалися із-за анонімності та заборони на політичну символіку, хтось намагався робити окремі заходи. Для когось було забагато антикапіталізму, для когось замало. Кожний рік ходу потрібно було пробивати з боєм. Але головне — це вдалося створити традицію. І я вважаю, що саме цьому московська влада стільки років творила спротив, навіть якщо причин не усвідомлювала. Адже в Росії через надзвичайну деполітизованість дуже важко створити живий політичний ритуал, всі дати та традиції конструюються зверху.

S: Який сенс ти вкладаєш у лозунг «памʼятати — значить боротися»? Як він став знаковим для акції 19 січня?

КМ: За 19 січня стоять відносно невеликі групи активістів, але за підсумками це жива традиція, поєднуюча меморіальний елемент з активістським. На цьому поєднанні стоять всі демократичні традиції двох останніх віків. Головний лозунг «Памʼятати — значить боротися» як раз про це. Мені такої подобається, що кожен рік комітет придумував новий центровий лозунг, наприклад, «Москва — антифашистське місто», «Антифашизм — це вчинок», «Так, смерть фашизму!» або «Антифашизм наш!». Часто чулось заперечення, ніби чи варто боротися за антифашизм, наче це щось, з одного боку, музейне, з іншого — субкультурне, до того ж засноване на негативній повістці. Але зараз, коли під прикриттям антифашизму йде колоніальна війна, перетворивши у біженців рекордну кількість людей з часів розбиття Третього рейху, зрозуміло, що боротися за антифашизм було варто, і що значна частина боротьби ще попереду.

S: У Комітеті 19 січня були не тільки антифашисти, але й правозахисники та більш ліберальна опозиція. Чому трагічна смерть Стаса та Насті обʼєднала настільки різних людей?

КМ: Тому що Стас і Настя займалися різними речами, були частиною різних оточень та поєднували їх. Стас був профсоюзним активістом, адвокатом, журналістом, правозахисником, ідеологом антифа-руху. Настя була журналісткой та екоактівисткой. К19 це модель нормального громадянського суспільства у Росії. Правозахисники з ґх вірою у права людини й юридичною базою, котра робить людину більш впевненою проти обличчя держави. Журналісти й художники з їх вірою у силу вільного висловлювання й свободи інформації. Ліві з їх розумінням економічної, класової природи ультраправих режимів й ідеологій. Профспільники, що відстоюють трудові права тут та зараз. Анархісти, спроможні самоорганізуватися поза великими політичними наративами, заради конкретної допомоги людям, захисту тварин й природи. Феміністки, що говорять про те, що додержання навіть найпрекраснішим громадянським традиціям не гарантує захисту від насилля на приватному, сімейному, тобто укритому від суспільства рівні.

S: У цьому році в різних містах по всій Європі акцію солідарності будуть проводити російські опозиційні емігранти. Як тобі здається, зможе вона хоча б у якійсь мірі стати платформою для солідарності серед лівих (у тому числі російських та українських)?

КМ: Так, я вважаю акції 19 січня повинні стати й становляться такою платформою. В Україні, у країнах Центральної Азії всі ці роки проходили акції 19 січня. Зараз у повістці — війна, котру розвʼязав путінський режим, та його можливе перетворення на реальну фашистську диктатуру. Але усі дії Путіна посилюють й ультраправих у Європі й всюди, а ультраправі це завжди й всюди — терор проти правозахисників, профспілок, меншин, лівої і ліберальної інтелігенції. Так що антифашизм це досі спільна площадка.

САНКТ-ПЕТЕРБУРГ

Аліса Сєрбан

художниця, активістка РСР, приймає участь у організації акції 19 січня у Санкт-Петербурзі

S: Ти приймала участь у організації акцій 19 січня у Росії до цього року? Як змінювалась акція за ці роки?

АС: Так, я приймала участь у позаминулому році та раніш. З кожним роком все небезпечніше (це правда для усіх заходів) — приходилось бути винахідливішою.

S: Наскільки важче буде її провести у цьому році? Що планується?

АС: Давати прогнози важко, оскільки акції напряму не стосується СВО, уваги до них менше, з одного боку, а з іншого — зараз небезпечний будь-який рух. Планується ряд онлайн-виступів та агіт-прогулянка зі швидкими пікетами, мабуть від традиційного покладання квітів доведеться відмовитися.

S: У Комітеті 19 січня були не тільки антифашисти, але й правозахисники та представники ліберальної опозиції. Як тобі здається, чому трагічна загибель Стасу та Насті обʼєднала настільки різних людей? Чи може акція 19 січня в умовах війни буди своєрідним форматом платформи для обʼєднання опозиційних сил — як у Росії, так і за її мажами?

АС: Сам акт вбивства Бабурової та Маркелова — шокуючий та відразний, за межею та дуже близько. Це не вбивство політвʼязня «десь там», в катівні, це місто й вулиця. Тому, здається, з цим важко змиритися навіть більш кон'юнктурній «опозиції». Навряд це стане платформою для обʼєднання опозиційних сил — принаймні зараз ми у Росії не бачимо нікого за межами лівих, хто хотів би співпрацювати. Як йдуть справи у товаришок та товаришів за кордоном я не знаю.

S: Який сенс ти владаєш у лозунг «памʼятати — значить боротися»?

АС: Коли ті у боротьбі з чимось величезним та інституціональним, завжди є спокуса почати забувати — так простіше. Держава здійснює немислимі злочини кожного дня, ти пропускаєш їх крізь себе. Дуже легко зламатися та замкнутися. Але доки ми памʼятаємо про все, вони не зможуть залишитися безкарними.

КИЇВ

К.Ф.

лівий активіст, учасник та організатор акцій 19 січня в Україні

S: Розкажи про свій досвід організації акцій 19 січня в Україні. Чи стикалися вони із спротивом?

КФ: Вперше на акцію Комітету 19 січня я потрапив здається в 2015 році. З того часу, хоч і не кожного року, але бував майже постійно. Останні роки брав участь в питаннях пов’язаних з безпекою заходів. Протидія за моєї пам’яті була завжди. Це були різні ультраправі організації: ЦК Азов (майбутній «Національний корпус» та «Гонор»), С14, «Традиція і порядок», «Національний спротив» Олексія Свинаренко і різні дрібніші групи праворадикальних маргіналів.

S: Чому тобі та твоїм товаришам було важливо проводити ці акції? Наскільки, на твою думку, повʼязані проблеми ультраправого насилля Росії та України?

КФ: Для мене це було особисто важливою річчю. З того часу як мої погляди усталилися необхідністю стало моє утвердження себе як антифашиста в досить несприятливому для цього середовищі навколо. Мені завжди потрібно було хоча би одну квітку та й принести до місцевого пам'ятника на 9 травня, влаштувати хоч і локальний та невеликий, але показ художнього чи документального фільму на 9 травня чи 22 червня і т.д. Цю ж акцію я сприймав не тільки як особисту річ, а і як важливий захід для консолідації людей з подібними поглядами.

Чи були пов'язані події в Україні та РФ я не знаю. Я ніколи не мав ніяких зв'язків у РФ, ніколи там не був, і не мав знайомих, тому інформацію власне про вбивства БОРНу і конкретно С. Маркелова та А. Бабурової я отримував в основному з інтернету, або переглядаючи якісь документалки, наприклад, про Ваню Хуторського. Єдине що дивувало в порівнянні, це те що аж такого жорсткого протистояння на вулицях в нас не було (хіба що навколофутбольна тема і то, майже виключно в Києві).

В мене не було інформації (на той час) щодо подібних гучних убивств антифашистів в Україні, та і переглядаючи кількість вбивств на расовій основі, що відбувалися в РФ, не можна було порівняти їх з українською реальністю.

Проте, читаючи про подібні події в РФ, було страшно розуміти, що деякі «наші» ультраправі починали копіювати цей досвід. Прикладом цього можна назвати діяльність такого угрупування як "Цивільний корпус Азов». Коли вони набирали оберти, на мою думку, досить помітним був вплив нацистів-«імігрантів», зокрема Сергія Коротких («Малюта», «Боцман»), «колеги» відомого в РФ Тесака з Націонал-соціалістичного товариства. Вже в 2016 році на акції Комітету 19 січня зривати її прийшли серед багатьох «наших» ультраправих і угрупування переважно москвичів на чолі з Ромою Желєзновим на прізвисько «Зухель».

Також пам’ятаю випадок коли я йшов на один з нечастих концертів москвичів з Distemper. Вийшовши з метро побачив групу нацистів на чолі з тим же Ромою, але я спокійно пройшов. Як виявилося потім, хоч вони і не зірвали концерт, та їм все ж вдалося вчинити напади на якихось людей. При чому так вийшло, що нападали вони виключно на людей які сюди приїхали з РФ і яких вони, можливо пам’ятали ще з московських часів. Не виключено, що десь поруч могла бути інша група, що шукала вже українців.

Після переформатування ЦК Азову і різних дрібних подібних ініціатив у партію «Національний корпус», подібні кадри і ситуації майже зразу ж зникли. Часто говорили, що це було пов’язано з майже повним переходом «під крило» Міністерства внутрішніх справ та закручуванням гайок всередині руху (зокрема, вбивство Ярослава Бабича [одного з засновників та юриста батальйону «Азов», заступник керівника штабу ГК «Азов» — прим.ред.]).

«Копіювати досвід» з РФ стали частково і в насильстві на расовій основі. Досить страшним в цьому питанні питанні був 2018 рік. Серед найбільш гучних подій — в квітні, організацією С14 було здійснено ромський погром на Лисій горі в Києві, що супроводжувався побиттям і спаленням наметів та речей постраждалих. Інший випадок стався в червні, коли на околицях Львова також було вчинено ромський погром в результаті якого чотирма ультраправими було вбито 23-трирічного Давида Поппа.

Можливо, за цим всім і важко простежити якийсь зв’язок, але як на мене це одні й ті ж процеси, що відбувалися на уламках СРСР, проте, якщо авторитаризм в РФ за допомоги репресивного апарату зміг це зупинити після Болотних процесів, то в Україні це все почалося пізніше і продовжилося дещо довше. Хочу уточнити, що я не маю на увазі ніби росіяни «експортували» нам фашизм. Ні. Мається на увазі, що «наші» копіювали моду і, як не дивно, найближчими для цього стали саме російські ультраправі.

S: Який сенс ти вкладаєш у лозунг «памʼятати — значить боротися»?

КФ: Сенс цього гасла, як на мене, з кожним роком все більше і більше викристалізовується. Після початку народно-визвольної війни всієї України 24 лютого 2022 року в окопах російської армії все менше видно фейкових «антифашистів», натомість ми бачимо практичне втілення клерофашистської ідеології Суркова — «руського міра». Виконавцями цих процесів є відкриті фашисти у вигляді АУЕшної групи «Вагнер» з нацистом Дмитром Уткіном серед проводу, «Імперський легіон», типових «бійців за білу расу» з ДШРГ «Русіч» і т. д. Десь серед них поховалися і колишні баркашовці, і колишні члени Націонал-соціалістичного товариства, і колишні БОРНівці безпосередньо відповідальні за вбивства на расовому підґрунті, вбивства С. Маркелова, А. Бабурової та ряду антифашистів. Чи забуваю я про це ? Ніколи.

Нині йде боротьба, яка повинна стерти з лиця землі цих злочинців силами народу України, що захищає свої домівки.

З іншого боку, я завжди буду пам’ятати і «наших». Не дивлячись на зрозумілий органічний ріст русофобії та націоналізму в українському суспільстві (звичайно ж, роздмухуваними проплаченими «інфлюенсерами» та державою), героїзації азовців і їм подібних, я все ж ніколи не зможу забути й пробачити багатьох речей: свій перший струс мозку в «незапланованій» сутичці, мого друга, порізаного фашистами (і змушеного емігрувати з країни), великої кількості побитих друзів і подруг, ромських погромів тощо. Боротьба з цими явищами, як на мене ще попереду, хоч поки і відсунута на другий план.

S: Зараз проведення акції памʼяті 19 січня як у Москві, так і у Києві уявляється практично неможливим. Ліві організують цю акцію в інших країнах, згадуючи вбитих антифашистів та висловлюючи підтримку політвʼязням. Як ти вважаєш, чи зможе ця акція хоча б якоюсь мірою стати платформою обʼєднання та солідарності серед лівих (в тому числі російських та українських лівих)? Чи ти сам будеш приймати участь цього року?

КФ: Цього року я не буду брати участі в організації такої акції. До того ж, думаю навряд чи хто буде. Я не маю впевненості що це зможе стати платформою для об’єднання (принаймні поки), адже події які зараз відбуваються, зокрема і військові злочини потрібно прожити і переосмислити всім. Хоч це і звучить просто — «прожити», все ж проїхавши районами, які постраждали від окупації, побачивши місця масових вбивств і поспілкувавшись із місцевими мешканцями це все дуже складно зробити. Особисто я якось зміг би спробувати, коли все закінчиться, але чи багато б людей змогли ще? Я не маю відповіді.

ТБІЛІСІ

Кирило Шуміхін

лівий активіст, антифашист, організатор акції 19 січня у Іжевську, Калінінграді та Москві. У 2023 році буде приймати участь у вечірі памʼяті Стаса та Насті у Тбілісі

S: Розповідь про свій досвід організації акцій 19 січня. Чому для тебе було важливо приймати в них участь?

КШ: В Іжевську я бул співорганізатором. Основну роботу на себе брав Олег Сєрєбрєнніков. Ми допомагали: купляли свічі, друкували листівки. Акція збиралась біля Вічного вогню, запалювали свічі, роздавали людям листівки, а Олег розповідав, що це були за люди — Станіслав Маркелов та Анастасія Бабурова.

Чому для мене це було важливо? Я з 17 років був антифашистом, анархістом, був членом «Автономної дії». У нас в Іжевську неонацисти теж вбивали людей. Станіслава Корєпанова (18-річний репер та скейтер, забитий неонацистами в 2007 році — прим.ред.), наприклад. Ми приходили тому що ти — анархіст, ти — антифашист, та ти підтримуєш людей, котрі постраждали від ультраправого насилля. І памʼять про цих людей ти також підтримуєш. 19 січня у Вічного вогнища завжди було декілька фотографій: Бородаєнко, котрий загинув у Ангарську (анархіст, активіст АД Ілля Бородаєнко був вбитий у 2007 році нацистами, що напали на екологічний табір — прим.ред.), Джапарідзе (антифашист Ілля «Голова» Джапарідзе, вбитий у 2009 році у Москві через напад неонацистів з угрупування «Північні»), Тимур Качарава (гітарист групи «Sandinista!», антифашист, померлий через шість ножових поранень у шию, нанесених неонацистами у 2005 році у Санкт-Петербурзі — прим.ред.) — тобто у цей день завжди згадували багатьох загиблих, не тільки Стаса й Настю.

У Калінінграді ми організували пікет разом із ще одним активістом. У Москві я допомагав координувати безпеку колони разом з Сократом, вічна йому памʼять (Сократ — Олексій Сутуга — антифашист, анархіст, активіст АД, трагічно загинувший у 2020 році через напад). А потім якось у час ходи мені доручили мегафон, щоб заряджати кричалки.

S: Який сенс ти вкладаєш у лозунг «памʼятати — значить боротися»?

КШ: Нацисти вбивають лівих, вбивають мігрантів, вбивають профспільников. Це просто ідеологія ненависті, котрій потрібно протиставляти соціалістичний гуманізм з нашого боку. Про це потрібно памʼятати.

S: Як ти вважаєш, яке майбутнє є у акції 19 січня? Чи може вона зараз обʼєднати лівих з різних країн та з різних організацій?

КШ: Так, у цієї акції є великий потенціал, тому що вона вже звʼязала велику кількість міст, і є багато лівих, котрі займалися нею довгі роки. Тобто є люди, котрі памʼятають Стаса і Настю й інших антифашистів, — а я їх бачив чимало, і в інших країнах також — готові підтримати цю акцію. Тому що їх вбивство — це якийсь жах. Його здійснила неонацистське підпільне угруповання БОРН, котра спеціально створювалась щоб прибирати людей, котрі майбутній неонацистській державі не потрібні. Тому така акція завжди буде актуальною.

S: У звʼязку з війною в Україні та путінською агресією, як тобі здається, яке місце займає ця акція пам'яті?

КШ: Можна просто подивитися на цю літеру Z і стає ясно, що це пряма алюзія на фашистську державу. Путін давно це будував, спираючись на ультраправі угрупування і на ПВК типу «Вагнер». Суть цього проекту у неоліберальній та фашистській ідеології. І ця жахлива безсердечна війна — маркер фашистського повороту держави, саме його путінської формації.

БЕРЛІН

Валя

активістка Феміністського Антивоєнного Спротиву (ФАС), організаторка акції 19 січня у Берліні

S: Чи приймала ти участь у акціях 19 січня в Україні та Росії? Якщо так, то було щось звʼязане з ними, що тобі запамʼяталось?

В: Так, десь с 2012 року, як почала регулярно виходити на вулицю. З роками враження від акцій 19 січня було все більше, як від вечора зустрічі випускників, коли знайомих та товаришів ставало все більше, а ось людей на акції менше. Але, можливо, це лише моє враження. Останній раз на акції в Росії я була у 2020 році.

S: У цьому році ти одна з організаторів акції в Берліні. Можеш коротенько розказати про неї?

В: Ми вирішили спробувати показати, що антифашизм дійсно інтернаціональна справа, тому включили у порядок денний не тільки солідарність з українським спротивом та вимоги свободи всім політвʼязням в РФ, вимоги припинення дискримінації корінних народів, мігрантів, переміщених осіб, людей з інвалідністю та хронічними захворюваннями, але й солідарності зі спротивом у Ірані, Курдістані та Афганістані, а також критику структурного расизму європейських інституцій. Таким чином ми намагаємося обʼєднати боротьбу проти правих сил на різних фронтах і у різних країнах.

S: Який сенс ти вкладаєш у лозунг «памʼятати — значить боротися»?

В: Стас та Настя були вбиті за їх ліві та антифашистські погляди, за їх презирство до націоналізму і боротьбу за права людини. Зараз ми бачимо як у минулому прагматичний путінський режим радикалізується та збирає собі ідеологію, котра будується на великоруському шовінізмі, консервативних цінностях, праві сильного й презирстві до демократії. Вони більше не соромляться відкритих фашистів у своїх лавах. Це те, проти чого боролися Настя та Стас. Памʼятати о них — значить продовжувати цю боротьбу.

Стас Сергієнко

лівий активіст, приймає участь в організації акції 19 січня у Берліні

S: Ти приймав участь у акціях 19 січня в Україні? Якщо так, то чи було щось, повʼязано з ними, що тобі запамʼяталось?

CC: Я приймаю участь у акціях памʼяті Стаса та Насті регулярно з 2014 року. Навіть коли я переїхав до Німеччини, я намагався підтримувати цю традицію. Ми невеликою групою українських лівих емігрантів проводили кінопокази і навіть невеличкі демонстрації у Берліні. Одну з демонстрацій ми провели під російським та українським посольствами. Для нас важливо було солідаризуватися з репресованими лівими активістами в Росії — наприклад, по ділу «Сіті» — й виступити проти правого насилля в Україні. У той же рік праворадикали вчинили цілу низку ромських погромів та вбили ромського юнака Давіда Паппа.

S: В цьому році ти організовуєш акцію у Берлині. Можеш розповісти про неї?

CC: Ініціатива йшла з різних боків. Так як пострадянських лівих зараз багато у Німеччині — хтось втік від війни, хтось від репресій — я подумав, що було б доречно скооперуватися й провести спільну акцію 19 січня. Таким чином ми би протиставляли лицемірному путінському «антифашизму» справжній антифашизм. Тому я запропонував це декільком близьким ініціативам — For the right to resist, Linke Ukraine-Solidarität Berlin и ФАС (Феміністський Антивоєнний Спротив). Так зібралась ініціативна група. Наш К19.

S: Який сенс ти вкладаєш у лозунг «памʼятати — значить боротися»?

СС: Росія почала вторгнення під лицемірним приводом «денацифікації». В Україні існує проблема ультраправого насильства, але нам не потрібна така «допомога». Російська агресія призвела тільки до посилення праворадикальних груп в Україні, хоча вони й не задають порядок денний. Зараз українські ліві змушені протистояти як агресії, так і правому розвороту всередині країни (як до економічних, соціальних, так і для культурних політик), котрий призводить до посилення авторитарних тенденцій.

АЛМАТИ

Олжас Кожахмет

активіст, учасник клуба «Ресентимент», організатор акцій 19 січня в Алмати

S: З якого року в Казахстані проводять акції 19 січня? Чому ви з товаришами вирішили їх організувати?

ОК: Заходи, присвячені річниці 19 січня, ми з товаришами проводили декілька разів у 2010-ті роки. Це були кінопокази з дискусіями. Яскраво памʼятаю перший такий захід: дивились та обговорювали неймовірно пророцький фільм «Бакенбарди». Організовували, тому що було важливо проявити солідарність з російськими товаришами. Тоді ми ще тільки дивились на звʼязки та намагались зрозуміти російський лівий контекст (як ми зʼясували пізніше, бачили ми його сильно ідеалізованим, але він й був набагато кращім за теперішній). Ми прийшли до соціалістичних ідей через інтерес до традицій антифашистського активізму, й вбивство Маркелова та Бабуровой стало великим струсом.

S: Наскільки для Казахстану актуальна проблема ультраправого насилля?

ОК: Ми двічі намагались звʼязати меморіальний захід з казахською актуальною повісткою, в котрій після 2014 знано посилились й викристалізовувались правоконсервативні настрої як майданного, націонал-ліберального толку, так й антимайданного «ватніческого». Починая з того часу рівень протистояння між двома цими ідеологемами — посилений економічною кризою й політизацією — значно зріс, переходячи вже з інтернетних сутичок до взаємних судових позивів з реальними строками. Влада використовувала ситуацію у своїх цілях, влаштовуючи показові процеси над казахськими націоналістами або проросійськими юніоністами та створюючи собі імідж єдиного гаранту безпеки й охоронців дружби народів, без твердої руки котрих все звалиться у тотальну міжетнічну різню.

Особливо чітко це протистояння бачимо після початку повномасштабної війни Росії проти України. Більша частина суспільства так чи інакше виступає на боці України, але під дією російської пропаганди знаходиться також чимало казахстанців, в більшості руських або російськомовних, що дало націоналістичним спікерам можливість успішно просувати тези о необхідності витіснення російської, звинувачувати всіх російськомовних у сепаратистських настроях й зраді, вимагати перейменування північних міст й тотальної декомунізації. Теза о том, що Путін «відроджує СРСР» доволі популярний у цьому середовищі. Найбільш медійні юніоністи переказують цю думку з позитивним знаком, але не демонструють рефлексії, просто повторюючи за кремлівською пропагандою. У них немає ніяких шансів для політичної мобілізації, але вони виконують роль зручного опудала, дискредитують ідею двох державних мов й позитивного відношення до радянського минулого.

У республіці проблема ультраправого насилля ніколи не носила характеру підпільно-терористичного, не було нічого схожого за масштабами на російські наці-угрупування з серіями вбивств. Але з роками зростає — або, скоріш, стає публічним через широке розповсюдження соціальних мереж — число інцидентів на національній, мовній або ідентитарної підставі. Найбільш масштабні з них приймали форму справжніх погромів, самий відомим з яких стала трагедія у Жамбилської області в Кордайському районі у 2020 році, де побутовий конфлікт з дунганами призвів до масових безладів та спаленим будинкам. 11 людей загинуло, а приблизно 24 тисяч (близько половини усього дунганського населення району) були вимушені бігти у суміжний Киргизстан. Було багато конспірологічних теорій о ролі у події статусних націоналістичних авторитетів, просувалась навіть теорія, що це була операція КНБ по «репетиції» січневих подій минулого року. Тобто суспільство продемонструвало повну неміч в осмисленні трагедії. Величезна кількість людей піддалась шовіністичному угару, напираючи на те, що конфлікт почався з нападу дунганських гопників на казахську родину. Цим же й керувалась і влада, засудивши тих, хто дав привід для погромів, але взагалі не зачіпавши погромників. Був створений небезпечний прецедент, що влада — нетерпима до стачок або звичайних мітингів з політичними або економічними вимогами — стає надзвичайно обережною коли діло доходить до протистояння ксенофобському насиллю.

Таким чином, казахські й взагалі туркестанські марксисти знаходяться у складній та частково унікальній ситуації, в котрій потрібно буде протистояти дуже різним ворожим повісткам, з кожною з котрих є збіжності по окремим питанням. Вважаю, що нам в цій тяжкій праці буде допомагати й досвід російських товаришів, таких як Станіслав Маркелов, Анастасія Бабурова й люди, що продовжують їх справу зараз — в набагато складніших умовах, коли ідеологія БОРН стала державною.

S: Як тобі здається, чи може акції 19 січня стати якоюсь платформою для солідарності лівих з країн минулого СРСР?

ОК: Акції 19 січня можуть стати платформою для солідарності серед лівих з країн колишнього СРСР, але для цього буде потрібен зовсім інший рівень розвитку. Кропітка і цілеспрямована політика памʼяті та навіть постпамʼяті, без якої у лівому сегменті панує лише один гоблінівський шлак.

Ілюстрація до тексту: Таль Явін

Переклад: Поліна Полюшко