Реставрація імперської ідеї в сталінські роки

Догматизувавши деякі марксистські формули, Сталін одночасно фальсифікував марксизм, фактично відкинувши його основні принципи: соціальну рівність, гуманізм та інтернаціоналізм. [...] Найбільш нещадної анігіляції зазнала в сталінській ідеології інтернаціоналістська доктрина марксизму. Аби заповнити ідейний вакуум, що утворився внаслідок цього, Сталін орієнтував свою пропагандистську машину на апеляцію до національно-державницьких стереотипів масової свідомості.

Вирішивши зробити ставку в грядущій війні не на революційний інтернаціоналізм, а на національно-патріотичні почуття, Сталін поступово зміщував акценти у висвітленні історії Російської імперії. Як і у всіх інших сферах ідеологічного життя, він рухався тут суперечливим і звивистим шляхом, не соромлячись разючих протиріч між новими формулами і своїм колишнім трактуванням російської історії. Якщо 1931 року, обґрунтовуючи необхідність форсованої індустріалізації, він стверджував, що «стару Росію» «безперервно били за відсталість» [1], то тепер акцент було перенесено на вихваляння перемог царської Росії, зокрема в завойовницьких, несправедливих війнах.

Частота згадування в книгах імен російських царів, канонізованих наприкінці 1930-х років, — Олександра Невського, Дмитра Донського, Петра I та Івана Грозного. Пік згадувань припадає на роки війни.

У зауваженнях Сталіна, Кірова і Жданова щодо конспекту підручника з історії СРСР (1934 рік) ще переважали традиційні більшовицькі формули: про вплив революційних рухів у Західній Європі на формування демократичного і соціалістичного руху Росії, про анексіоністсько-колонізаторську роль російського царату («царат — тюрма народів») і його контрреволюційну роль на міжнародній арені («царат як міжнародний жандарм») [2]. На заключному засіданні журі конкурсу на шкільний підручник історії (січень 1937 року) нарком освіти Бубнов повідомив про нові настанови Сталіна, згідно з якими приєднання України до Росії слід було розглядати як результат «правильного» вибору українського народу: входження в «єдиновірну московську державу» (неминучою альтернативою цьому процесу оголошували приєднання України до католицької Польщі або її поглинання мусульманською Туреччиною) [3]. У радянській історіографії вкоренилася теза про добровільне приєднання всіх націй і народностей до Росії. Входження України, Грузії та інших країн до Російської імперії стало трактуватися спочатку як «найменше зло» (порівняно з їхнім можливим об'єднанням із будь-якою іншою державою), а потім як безумовне благо для народів цих країн.

У нових підручниках історії стверджувалася прогресивність усіх завоювань царської Росії, відроджувався культ російських князів Олександра Невського, Дмитра Донського, полководців царської армії XVIII-XIX століть. З позитивним знаком стала оцінюватися діяльність Івана Грозного і Петра I, значення якої вбачалося в утвердженні сильної централізованої влади і розширенні кордонів Російської держави. Широкого поширення набули формули «великий російський народ», «перший серед рівних», «старший брат» тощо. Звідси був тільки один крок до проголошення Сталіним у 1945 році російського народу «найвидатнішою з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу», «керівною силою Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни» [4].

«Тост Сталіна за великий російський народ». Картина українського художника Михайла Хмелька, 1947 рік. Промова, виголошена 1945 року в Кремлі, пробудила почуття гордості у росіян і задала тон русоцентричній політиці повоєнних років.

У контексті звеличення старої державності слід розглядати ідеологічну кампанію, розгорнуту проти найстарішого більшовицького історика Покровського та його школи, яку впродовж багатьох років вважали провідним напрямом радянської історичної науки.

Покровський був керівником найбільших марксистських наукових установ — Комуністичної Академії та Інституту червоної професури, головою товариства істориків-марксистів. У 1928 році було урочисто відзначено його 60-річний ювілей. Через чотири роки, в некролозі, опублікованому «Правдою», Покровський іменувався «всесвітньо відомим вченим-комуністом, найвизначнішим організатором і керівником нашого теоретичного фронту, невтомним пропагандистом ідей марксизму-ленінізму» [5]. Така репутація зберігалася за ним аж до січня 1936 року, коли на засіданні комісії ЦК і РНК з підручників історії Бухаріну і Радеку було доручено написати статті про помилки історичної школи Покровського. За свідченням Анни Ларіної, Сталін особисто зажадав від Бухаріна, щоб його стаття мала «розгромний» характер [6].

27 січня 1936 року в центральних газетах з'явився виклад ухваленої напередодні постанови ЦК і РНК «Про підручники історії» (текст її був написаний Ждановим і відредагований Сталіним, який вніс низку формулювань, що посилювали критику Покровського). Того самого дня в «Правді» було вміщено статтю Радека «Значення історії для революційного пролетаріату», а в «Ізвєстіях» — статтю Бухаріна «Чи потрібна нам марксистська історична наука (про деякі істотно важливі, але хибні погляди М.М. Покровського)».

Частота згадування фрази «великий російський народ». Перший пік згадувань припадає на 1939 рік, найвищий пік — на 1942 рік, під час війни.

Після цих перших «сигналів» розгорнулася жорстока критика робіт Покровського та його учнів. Про її характер можна скласти уявлення з виступу відповідальної редакторки «Історичного журналу» Ольги Вейланд, яка каялася в тому, що журнал не викрив «шкідництво школи Покровського», яке виражалося у «замовчуванні устремління до оволодіння українською масою (у XVII ст., — В. Р.) ідеєю об'єднання з російськими трудящими для боротьби проти поляків. Це робили цілком свідомо вороги народу» [7].

Погромну кампанію, що завершилася випуском у 1939-1940 роках двох збірок «Проти історичної концепції М. М. Покровського», Троцький пояснював тим, що Покровський «недостатньо шанобливо ставився до минулої історії Росії» [8]. Про те саме, але з явним сталіністським відтінком, писав у 70-х роках Костянтин Сімонов: «Покровський відкидався... тому, що потрібно було підкреслити силу і значення національного почуття в історії, а тим самим у сучасності» [9].

Більш точно вловив ще в 30-ті роки сенс апеляції до національно-історичних традицій, особливо військових, Георгій Федотов, який писав, що правляча верства СРСР «у спішному порядку кує національну свідомість». Оцінюючи цей процес «як національне переродження революції, як її сублімацію», Федотов наголошував, що до складу нового легалізованого патріотизму входить «імперська, російська, але не руська свідомість», оскільки групі, яка стоїть при владі, «легше засвоїти імперіалістичний стиль Імперії, аніж моральний заповіт російської інтелігенції або російського народу» [10].

Кадр із фільму «Петро Перший» (1937) режисера Володимира Петрова, що прославляє першого імператора Росії та його територіальні завоювання.

Це докорінне ідеологічне зрушення висунуло на передній план істориків «старої школи», у чиїх працях знову став чутися «звук державних фанфар». У 1939 році було обрано академіком Юрія Готьє, чиї щоденники періоду громадянської війни дихають шаленою ненавистю до більшовизму і зоологічним антисемітизмом [11]. Тоді ж Вищою партійною школою було перевидано курс лекцій з російської історії академіка Платонова, який не приховував своїх монархічних переконань і за шість років до цього помер на засланні.

Нова ідеологічна лінія знайшла вираження в появі безлічі романів, п'єс, кінофільмів, що звеличували князів, царів і полководців дореволюційної Росії. Водночас зазнали очорнення ті художні твори, які суперечили новому трактуванню російської історії. Злісна пропагандистська кампанія була розгорнута навколо комічної опери «Богатирі», поставленої Камерним театром. Після відвідин вистави Молотовим її негайно заборонили, а в «Правді» з'явилася стаття голови Комітету у справах мистецтв Керженцева, яка піддавала нищівній критиці театр і автора лібрето опери Дем'яна Бідного за «обпльовування народного минулого» та «спотворення історії», «помилкове за своїми політичними тенденціями» [12].

Розповідаючи про подібні факти в книзі «Приборкання мистецтв», Юрій Єлагін підкреслював, що поворот на «ідеологічному фронті» «був справді дуже крутий, і пристосуватися до нього було нелегко для тих, хто був вихований на старих класичних принципах інтернаціонального комунізму. Нове ж подекуди було діаметрально протилежним до старого. Це був націоналізм, реабілітація якщо не всього, то чималої частини історичного минулого народу, утвердження відвертого духу диктатури... Потрібна була неабияка спритність, щоби ці нові настанови втиснути в марксистські та ленінські концепції. І їх шматували, перекручували, вивертали навиворіт, але все-таки втискували» [13].

Частота згадування в літературі імен російських імперських полководців, канонізованих наприкінці 1930-х років, — Олександра Суворова, Михайла Кутузова, Петра Нахімова. Пік згадок припадає на воєнні роки.

Зміни в ідеологічному житті, що полягали у витісненні класових та інтернаціональних критеріїв національно-державними, знаходили складне заломлення в суспільній психології, масових умонастроях. Поразки революційного руху на Заході, хибно пояснювані недостатньою революційністю європейського пролетаріату, оголошення шпигунами безлічі зарубіжних комуністів, дискредитація минулого більшовицької партії внаслідок судових фальсифікацій, брехливих наклепів на її колишніх визнаних лідерів, — усе це, зав'язане тугим вузлом, створювало духовний вакуум, який поступово заповнювався новими ідеологічними стереотипами. Внутрішня логіка цього процесу і його відображення у свідомості сталіністськи налаштованої молоді виразно передана у спогадах Льва Копелєва.

«Мільйони робітників ішли за Гітлером і Муссоліні. Ані англійські, ані французькі, ані американські комуністи, хоч їхні партії були цілком легальні, навіть у роки жорстокої всесвітньої кризи не повели за собою ані робітників, ані селян. І водночас нас запевняли, що майже всі закордонні партії кишіли шпигунами...

Нам доводили наші вожді й наставники, палкі оратори, талановиті письменники та офіційні судові звіти (вони ще не викликали сумнівів), що старі більшовики, колишні друзі самого Леніна, через владолюбство або з корисливості стали зрадниками, натхненниками й учасниками мерзенних злодіянь. Але ж вони колись були революціонерами, створювали радянську державу...

Що ми могли цьому протиставити? Чим підкріпити вчорашні ідеали, що похитнулися?

Нам запропонували позавчорашні — Батьківщина і народ.

І ми вдячно сприймали оновлені ідеали патріотизму. Але разом з ними приймали і старих, і новітніх ідолів великодержавництва, сповідували бузувірський культ непогрішимого вождя (взамін "помазанника") — з усіма його варварськими, візантійськими та азіатськими ритуалами, і сліпо довіряли його опричникам» [14].

Афіша фільму «Іван Грозний» (1944) режисера Сергія Ейзенштейна, в якому прославляється роль сильної руки в державному будівництві.

Політичну логіку цього повороту, що став органічною частиною «сталінського неонепу», чуйно вловила найбільш реакційна частина російської еміграції. Якщо в перші роки радянської влади вона називала Жовтневу революцію «єврейським шабашем» і навіть про Тимчасовий уряд згадувала з ненавистю як про «кадетсько-есерівську говорильню», то в середині 30-х років вона із задоволенням писала про закінчення «великої російської смути» і зміцнення національної державності.

На можливість імперсько-великодержавного переродження Жовтневої революції вперше вказав відомий російський монархіст і чорносотенець Василь Шульгін. У книзі «1920 рік», перевиданій у СРСР, він писав про можливість такої еволюції більшовизму, яка висуне з його лав «самодержця Всеросійського», здатного відновити кордони Російської держави «до її природних меж». Таким самодержцем, як наголошував Шульгін, стане не Ленін чи Троцький, які «не можуть відмовитися від соціалізму» і будуть «нести цей мішок на спині до кінця», а «Хтось, хто візьме від них... їхню рішучість — ухвалювати під свою відповідальність неймовірні рішення... Але він не візьме від них їхнього мішка. Він буде істинно червоним за вольовою силою і істинно білим за завданнями, що ним переслідуються. Він буде більшовик за енергією і націоналіст за переконаннями» [15].

Після нелегального відвідування 1926 року Радянського Союзу Шульгін випустив нову книжку «Три столиці. Подорож до Червоної Росії», у якій повторив свій прогноз. «Ми занадто багато пили і співали, — писав він, — Нас прогнали. Прогнали і взяли собі інших володарів, цього разу "з жидів". Їх, звісно, скоро ліквідують. Але не раніше, ніж під жидами утвориться дружина, що пройшла сувору школу» [16].

Карта СРСР початку 1940 року з новими територіальними надбаннями, що вже дуже близько повторює обриси Російської імперії. Ідея спадкоємності російської імперської традиції в нових формах державного устрою заволоділа умами як частини великодержавних шовіністів з емігрантського середовища, так і керівництва сталінської партії.

Після другої світової війни Шульгін вважав свої прогнози справдженими. Опинившись під кінець війни в Югославії, він прибув до радянської військової місії і заявив про своє бажання повернутися до Радянського Союзу, навіть якщо його там заарештують. Леонід Треппер, який зустрічався з Шульгіним на Луб'янці, згадував, що його допити перетворювалися на читання лекцій з російської історії в залі, вщент заповненій офіцерами НКВС. У бесідах із співкамерниками Шульгін «часто висловлювався з улюбленої ним теми величі Росії»:

«Під керівництвом Сталіна наша країна стала світовою імперією. Саме він досяг мети, до якої прагнули покоління росіян. Комунізм зникне, як бородавка, але імперія — вона залишиться! Шкода, що Сталін не справжній цар: для цього в нього є всі дані! Ви, комуністи, не знаєте російської душі. У народу майже релігійна потреба бути керованим батьком, котрому він міг би довіритися» [17].

Шульгін був достроково звільнений 1956 року, слідом за чим його статті стали з'являтися на сторінках радянської преси. У 1961 році його навіть запросили як почесного гостя на XXII з'їзд КПРС. Цікавим є і той факт, що Хрущов на зустрічі з діячами радянської інтелігенції 1963 року, звинувачуючи декого з них у браку патріотизму, не забарився вказати, що Шульгін, хоча й «лідер монархістів, а патріот» [18].

Обкладинка шовіністичної брошури Василя Шульгіна «Українствуючі та ми!», виданої 1939 року в Белграді.

У 20-ті роки прогнози Шульгіна не викликали такої уваги з боку більшовиків, яку було виявлено, наприклад, до більш обережного прогнозу лідера ліберально-кадетської течії «смєновєхівців» Миколи Устрялова, який стверджував, що еволюція більшовизму приведе «до звичайної буржуазної держави». На XI з'їзді РКП(б) Ленін підкреслював: «В устрялівському прогнозі міститься "класова правда["], грубо, відкрито висловлена класовим ворогом... Такі речі, про які говорить Устрялов, можливі, треба сказати прямо... Ворог каже класову правду, вказуючи на ту небезпеку, яка перед нами стоїть. Ворог прагне до того, щоб це стало неминучим» [19].

«Класова правда» містилася і в прогнозі Шульгіна, який вказував на можливість еволюції радянського режиму до вождизму з «істинно російською» специфікою. Ця «класова правда» виявилася затребуваною сталінізмом, і, будучи ним до певної міри реалізованою, стала однією зі складових трагічного руйнування соціалістичної влади в СРСР.

Звичайно, цей прогноз не реалізувався в тому обсязі, як це уявлялося самому Шульгіну. Внаслідок економічних і соціальних перетворень, здійснених на шляхах більшовицької національної політики, Радянський Союз втратив властиві царській Росії риси колоніальної імперії. Колишні відсталі національні околиці просунулися шляхом економічного і культурного прогресу темпами, які донині не досяжні для напівколоніальних і залежних країн.

Оцінюючи характер національних відносин у СРСР, Троцький наголошував, що має йтися не про гніт однієї національності над іншою, а про «гніт централізованого поліцейського апарату над культурним розвитком усіх націй, починаючи з великоросійської, яка страждає від режиму гауптвахти ніяк не менше за інших» [20].

«Й.В. Сталін затверджує ескіз павільйону СРСР на Всесвітній виставці в Парижі 1937 року», художник Олександр Бубнов, близько 1940 року. На карті видно нові анексовані території — Галичину і Волинь, які ще 1937 року не входили до складу СРСР. Наприкінці 1940-х років Бубнов також малював епічні битви давньоруських воїнів.

Цей бюрократично-тоталітарний гніт прямо випливав зі ставлення Сталіна до народу, котре, як слушно зауважував Георгій Федотов, нагадувало ставлення «самодержавного царя... Колгоспниці, які плачуть від захвату після відвідин самого Сталіна в Кремлі, повторюють мотив селянського обожнювання царя. Сталін і є "червоний цар", яким не був Ленін. Його режим цілком заслуговує на назву монархії, хоча б ця монархія не була спадковою і не знайшла ще відповідного титулу» [21].

Певна річ, Сталін публічно жодного разу не вимовив чогось, що наштовхувало б на таку паралель. Своїми справжніми думками про взаємини «вождя» і народу він ділився тільки зі своїм найближчим оточенням. У щоденникових записах Марії Сванідзе (дружини Олександра Сванідзе — шурина Сталіна за першим шлюбом), що відносяться до 1935 року, відтворено сталінські слова щодо овацій, які йому влаштовують: «Народові потрібен цар, тобто людина, якій вони можуть поклонятися і в ім'я якої жити та працювати». Через деякий час Сталін «знову висловив думку про фетишизм народної психіки, про прагнення мати царя» [22]. До цих свідчень близьке свідчення Хрущова, який згадував: «Сталін говорив, що народ — гній, безформна маса, яка йде за сильним» [23].

7 листопада 1937 року на обіді у Ворошилова Сталін ясно дав зрозуміти, що розглядає свою політику як продовження імперської політики російських царів. Як записано в щоденнику однієї з присутніх там осіб, Сталін сказав:

«Російські царі зробили одну добру справу — сколотили величезну державу, аж до Камчатки. Ми отримали у спадок цю державу... Тому кожен... хто прагне до відокремлення від неї окремої частини та національності, він ворог, заклятий ворог держави, народів СРСР. І ми будемо знищувати кожного такого ворога, був би він і старим більшовиком, ми будемо знищувати весь його рід, його сім'ю» [24].

Похорон Миколи Хвильового, видатного українського пролетарського письменника, котрий 1933 року був доведений до самогубства, будучи неодноразово звинувачений сталінськими поплічниками в українському націоналізмі. Під тим самим приводом у середині 1930-х років режим знищив сотні інших прогресивних українських інтелектуалів.

Керуючись цим жорстоким підходом, Сталін знищив партійно-державне керівництво та значну частину інтелігенції всіх союзних і автономних республік — за підозрою в прагненні реалізувати записане в Конституції 1936 року право на вихід цих національних утворень зі складу СРСР або в прагненні розширити незалежність останніх. Ці масові вбивства, які досягли свого піку в роки Великого терору, стали масовими вже в першій половині 1930-х років.

Вадим Роговін, «Сталінський неонеп (1934-1936 роки)». — Москва, 1995

Переклад з російської, вступ, підбір ілюстрацій і текстів до них: Андрій Мовчан

Примітки:

[1] Сталин И. В. Соч. Т. 13. С. 38—39.

[2] Правда. 1936. 27 января.

[3] Кентавр. 1991. № 10—12. С. 132.

[4] Сталин И. В. О Великой Отечественной войне Советского Союза. М., 1947. С. 196.

[5] Правда. 1932. 12 апреля.

[6] Ларина А. М. Незабываемое. С. 32.

[7] Отечественная история. 1992. №2. С. 128.

[8] Троцкий Л. Д. Сталин. Т. II. С. 272.

[9] Симонов К. Глазами человека моего поколения. М., 1989. С. 180.

[10] Федотов Г. П. Судьба и грехи России. Т. II. С. 99—100.

[11] Готье Ю. В. Мои заметки // Вопросы истории. 1991. № 6—12; 1992. № 1—5, 11—12; 1993. № 1—5.

[12] Керженцев П. Н. Фальсификация народного прошлого // Правда. 1936. 15 ноября.

[13] Огонёк. 1990. № 42. С. 17.

[14] Копелев Л. И сотворил себе кумира. С. 145—146.

[15] Шульгин В. 1920 год. Л., 1926. С. 199.

[16] Шульгин В. Три столицы. Путешествие в Красную Россию. Берлин, 1927. С. 137.

[17] Треппер Л. Большая игра. С. 331—332.

[18] Солженицын А. Бодался теленок с дубом // Новый мир. 1991. № 6. С. 53.

[19] Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 45. С. 93—94.

[20] Троцкий Л. Д. Преданная революция. С. 147.

[21] Федотов Г. П. Судьба и грехи России. Т. II. С. 91.

[22] Источник. 1993. № 1. С. 19, 20.

[23] Вопросы истории. 1991. № 12. С. 63.

[24] Союз. 1990. № 41. С. 12.