«Завдання щонайменше — без втрат відновити всі громадянські, політичні та соціальні права, які були до війни»

S: Чи не могли б ви представитися?

СГ: Мене звати Сергій Гузь, мені 52 роки, я працюю журналістом та редактором ось уже 27 років. Я активно беру участь у громадському житті, був одним із творців та керівників Незалежної медіа-профспілки України (з 2002 по 2012 роки), член Комісії з журналістської етики (з 2003 року і досі, один із найстаріших членів цієї Комісії). Крім того, з 1998 року є засновником та активним учасником екологічної громадської організації «Голос Природи» у моєму рідному місті Кам'янське.

S: Якими були умови праці до війни? Якими були профспілки в Україні?

СГ: І погані умови праці, і нападки на профспілки були задовго до початку війни. Справжня катастрофа сталася одразу після розпаду СРСР, коли економіка України почала переходити на ринкові рейки. Тисячі підприємств закривалися, на інших не платили вчасно зарплату, у країні процвітали бартер та рекет. Саме в цей час обрушилися умови праці, перестали виконуватись нормативи з безпеки, стали згортатися соціальні гарантії.

Потім уже на початку 2000-х, коли економіка пішла на підйом, здавалося, що ситуація з умовами праці почне покращуватися, адже у підприємств почали з'являтися на це ресурси. Але саме в цей час розпочалася кампанія з дискредитації профспілок — і старих, ще радянських, і нових — незалежних та вільних профспілок.

Ця боротьба тривала зі змінним успіхом приблизно до 2019 року, а з приходом до влади партії «Слуга народу» атаки на профспілки та трудові права різко посилились. Напевно тому, що правляча партія та сформований нею уряд узяли курс на вкрай ліберальні реформи. Щоправда, реалізувати їх повною мірою їм вдалося лише з початком війни, коли через воєнний стан в Україні заборонили страйки та масові акції протесту. Профспілки просто не змогли у цих умовах захищатися.

S: Як війна змінила ситуацію? Які саме реформи у трудовому законодавстві та правозастосуванні відбуваються нині? Як це вплине на робітників під час війни? Чи відреагували профспілки?

СГ: Користуючись ситуацією, уряд прийняв кілька законів, які значно обмежують як трудові права, так і діяльність профспілок. Наприклад, сьогодні працівників можуть звільняти без узгодження із профспілками, що до війни було б порушенням законів. Також роботодавці отримали право в односторонньому порядку розривати трудові договори, змінювати умови праці, значно обмежено дію колективних договорів. По суті всі соціальні завоювання, які були в українських громадян щодо трудових прав — нівельовані новими нормами.

Щоб уникнути масових протестів, парламент погодився обмежити дію найбільш одіозних норм періодом воєнного стану. Але не варто дурити себе — ці законопроекти розроблялися задовго до повномасштабного вторгнення Росії. І розроблялися вони з розрахунком на багато десятиліть. Тому я не маю сумніву, що уряд і власники бізнесу під будь-яким приводом намагатимуться зберегти всі ці зміни, що особливо обмежують права профспілок і силу колективних договорів.

Я не маю ілюзій, що за нинішніх умов тиску воєнного часу профспілки не зможуть нічого з цим зробити. Буде диво, якщо їм вдасться зберегти більшу частину своїх членів та свою активність до закінчення воєнного стану. Поки що вони не чинять якогось видимого опору цим неоліберальним реформам. І мені здається, що звичні нам профспілки переживають чергову кризу. На їхнє місце прийдуть нові профспілкові організації та методи профспілкової боротьби. У цьому немає сумнівів.

S: Чи не могли б ви розповісти нам, що сталося в українській медіасфері за останні кілька місяців? Якою була роль журналістів до і під час війни? Як профспілка журналістів допомагає чи заважає журналістам та їх діяльності?

СГ: У медіасфері ми теж переживаємо найважчу кризу. Не тільки економічну, а й професійну і, мабуть, світоглядну. Зараз на наших очах руйнується міф про те, що «демократична» журналістика не сумісна з такими поняттями як пропаганда, цензура, самоцензура чи напівправда. Але війна показала, що всі ці явища дуже швидко повертаються до нашої журналістики, причому під шляхетним прикриттям «патріотизму».

Давайте будемо чесні: українські медіа не можуть сьогодні працювати за демократичними стандартами і тому, що йде війна, і тому, що умови на медіаринку стрімко погіршуються. Ринок реклами обвалився, а в регіонах практично зник. Впала підписка. Газети закриваються, місцеві телекомпанії закриваються. Дедалі менше залишається справді незалежних ЗМІ, а ті, що залишаються, здебільшого тримаються за рахунок грантів західних фондів. І це також впливає на їхню роботу.

Але замість того, щоб підтримати медіа в Україні, уряд прагне ще більше посилити державний контроль над журналістами. У парламенті вже проголосовано у першому читанні законопроект «Про медіа», який підпорядковує усі українські медіа одному державному регулятору. Такого не було ні за часів Кучми, ні за часів Януковича, коли, як у нас вважається, була диктатура та авторитаризм.

Наразі в Україні проти цього закону виступає лише Національна спілка журналістів України. Яка змушена розриватися між тим, щоб допомагати сотням і тисячам журналістів, які опинилися у важкій ситуації війни, і боротися з такими законодавчими ініціативами уряду.

S: Що відбувається з опозиційними політичними партіями?

СГ: З опозиційних уряду партій у нас залишилася лише «Європейська Солідарність» олігарха та колишнього президента Петра Порошенка. Є ще праворадикальні націоналістичні партії, які часто є союзниками Порошенка. Решту опозиції в центрі або ліворуч успішно розгромлено.

Примітно, що ось зовсім днями було рішення Касаційного суду у справі про заборону партії «Опозиційна платформа — За життя!», яка мала доволі велику фракцію у парламенті. І того ж дня в українських медіа вийшло скандальне розслідування про те, що голова цього суду має російський паспорт. Не дивно, що Касаційний суд не сумнівався у вердиктах попередніх судів і підтримав рішення про заборону партії. Хоча в чому їх вина для суспільства так і залишається загадкою. Ми повинні прийняти на віру, що ця партія діяла на користь нашого ворога — Росії.

Так само ми маємо прийняти на віру закриття з цих самих підстав ще десяток партій, більшість з яких лівого характеру, включаючи найстарішу — Соцпартію України.

S: Поки Україна перебуває в епіцентрі такої екзистенційної загрози, як ця війна, прихильники України вважають за краще не критикувати дії її влади. Але ви відмовляєтесь мовчати навіть у такий момент. Чи не буде ця відмова розглядатися як допомога Путіну?

СГ: У цьому й драматичність моменту для багатьох, подібних до мене, ми чуємо багато подібних звинувачень. Але я так само дуже люблю Україну, як і решта наших громадян. І, звичайно ж, я шокований цією жахливою агресією з боку Путіна, якої немає жодного виправдання.

Я багато говорив про це зі своїми друзями, журналістами та профспілковими активістами з різних країн. Звичайно, Україна потребує підтримки у цій війні, особливо гуманітарної підтримки. Але так само підтримки потребують і її демократичні інститути — преса, партії та громадські організації, права людини, парламентаризм і багато іншого. Але що таке »підтримка» — це ж не тільки гроші, правда?

Якщо ми чесно говоримо про існуючі проблеми, якщо разом шукаємо вихід із ситуації, який не зменшує вже існуючих демократичних завоювань в Україні, то це і є підтримка. А якщо ми заплющуємо очі на проблеми, мовчимо про їхнє існування — то вони множаться і ростуть, підриваючи ще більше наше суспільство зсередини. Тому, на мій погляд, така важлива зараз чесна робота журналістів, відданих своєму професійному обов'язку.

S: Ви також зробили важливіше зауваження, а саме те, що під час війни українське суспільство, а не лише український уряд, стало менш демократичним. Хіба це не неминучий результат умов воєнного часу, провину за який слід повністю покласти на Путіна? Які ви бачите довгострокові наслідки такого розвитку подій в українському суспільстві? Наскільки демократичним воно було до війни?

СГ: Це парадокс існуючих «молодих демократій», які завжди готові згорнути демократичні інституції під тим чи іншим приводом. Наприклад, у нас це було через економічну кризу, пандемію, тепер через війну, а потім приводом буде необхідність відновлювати економіку України. Мені іноді здається, що уряд тільки й чекає приводу, що на якийсь час стати авторитарними заради здійснення «найдемократичніших реформ».

І те, що зараз ми бачимо більш глибокий відкат від демократії в Україні — це, звичайно ж, пряма провина Путіна і розв'язаної ним агресії проти України. Так само, як раніше він підтримав антидемократичний дрейф Білорусії та інших пострадянських республік.

Але буде великою помилкою перекладати всю відповідальність лише на Путіна чи Росію. Насамперед ми маємо дивитися на власні помилки. А серед них так звана «революційна доцільність», яка щоразу виправдовувала відхід від демократичних принципів тоді, коли країна їх найбільше потребувала.

І сьогодні українське суспільство так само легко прийняло найбільше згортання демократії в Україні, яке правлячі партії виправдовують війною. Все це може дуже погано закінчитися для українського суспільства, особливо якщо війна затягнеться на роки. Українці просто звикнуть жити із авторитарним стилем управління суспільством. Саме так країна керується зараз, за ​​«законами воєнного часу». І повірте, дуже багатьом політикам та чиновникам не захочеться розлучатися із цим стилем управління. Саме тому ми не повинні допустити того, щоб ця війна зламала наше суспільство зсередини, перетворивши його на такий самий авторитарний режим як у Росії чи Білорусії.

S: Чи вважаєте ви якісь із цих обмежень громадянських прав виправданими під час війни? Хіба російські агенти ФСБ (яких, безперечно, багато працює на місцях) не вербували представників українських ЗМІ чи політичних діячів?

СГ: Будь-які звинувачення повинні бути доведені в суді, а будь-які обмеження прав повинні бути виправдані і носити такі обмеження, які необхідні, щоб запобігти негативним наслідкам для суспільства. Так написано у Декларації прав людини та Конституції України. Але на практиці ми бачимо, що дуже багато гучних звинувачень так і залишаються потім без доказів, судові процеси мають закритий характер, а суспільство позбавлене об'єктивної інформації. У таких умовах дуже легко звинувачувати не лише справжніх ворогів, а й політичних опонентів. Все це не тільки погано виглядає, але має вкрай негативні наслідки для майбутнього. Адже суспільство звикає до того, що для арешту та ув'язнення якогось політика чи заборони політичної партії не потрібні докази — досить гучних звинувачень.

На жаль, велика вина у тому, що відбувається, і наших політичних партнерів із США та Європи. Мені, наприклад, важко уявити, щоб у США чи Німеччині закрили якусь партію лише на підставі секретних документів спецслужб без публічного судового процесу. Це просто неможливо у жодній демократичній країні. Чому тоді це можливо в Україні, що заважає правоохоронним органам оприлюднити докази, на підставі яких було закрито партії чи заарештовано політики? Без прозорості та публічності таких ось рішень, які б'ють у основу самої демократії, відбувається руйнація всіх демократичних досягнень в Україні. І не дарма сьогодні люди починають ставити запитання: а за що ми воюємо?

S: Яке майбутнє робітників та умов праці в Україні?

СГ: Це найважче питання, бо прогнозувати майбутнє за нинішніх умов навряд чи хтось наважиться. Я таки вірю, що українська армія переможе на полі бою, а війна закінчиться за столом переговорів. Але далі все залежатиме від того, наскільки українське громадянське суспільство, українські профспілки, взагалі демократично налаштовані громадяни, зможуть заявити про свій інтерес. Завдання щонайменше — без втрат відновити всі громадянські, політичні та соціальні права, які були до війни. Але, гадаю, без втрат тут не обійдеться. І думаю, що більша частина втрат буде у трудових та соціальних правах. Є дуже велика ймовірність, що Україна стане зручним майданчиком для чергових соціальних експериментів, чого б мені не хотілося. Нас чекає дуже тяжке майбутнє навіть після перемоги у війні, у цьому я точно не сумніваюся.

S: Як ви бачите своє майбутнє?

СГ: Моє майбутнє пов'язане із журналістикою. І тут теж буде багато труднощів і через наслідки війни, і через глобальні зміни в професії.

S: Якісь поради для нас?

СГ: Своїм друзям у Великій Британії я сказав, що вони мають цінувати світ, який є в їхній країні. Поки ви маєте мир, ви можете вести переговори, робити реформи, відстоювати свої права, планувати своє майбутнє і так далі. Світ — це основа демократії, у цьому я не маю сумнівів зараз. Тому всі наші зусилля у глобальному сенсі мають бути спрямовані на досягнення миру, на побудову справді справедливого суспільства, бо це запорука мирного та демократичного розвитку для будь-якого суспільства.

І так, ми маємо виступати проти гонки озброєнь. Тому що мілітаризовані держави, як нинішня Росія, легко можуть розв'язати війну проти тих, кого вони вважають слабшими. І якщо відмовитися від ідеї роззброєння, тоді слабкі країни змушені будуть витрачати все більше грошей на зброю, а не на медицину чи освіту. Наприклад, наступного року Україна планує 50% свого бюджету витратити на армію, і лише 30% на пенсії та соціальні програми, включаючи медицину та освіту. Ми розуміємо, чому це відбувається, але ми також повинні розуміти, що ми спалюємо у війні безцінні ресурси. Тому я за мир та роззброєння, за демократію та соціальну справедливість.

Оригінал: Lefteast